Новини
Поліграф і детектор брехні: як не стати жертвою «чорних» поліграфологів
«Поліграф дійсно не є детектором брехні, він фіксує фізіологічні реакції на психологічні стимули…»
— пояснює Тетяна Морозова, докторка психологічних наук, президентка Всеукраїнської асоціації поліграфологів та засновниця Центру експертних поліграфних досліджень.
Уявлення про поліграф у публічному просторі часто спрощене: «пройшов детектор брехні — отже, невинний». Водночас останні скандали з фальсифікацією висновків показали, що навіть такий чутливий інструмент можна перетворити на сервіс «потрібних результатів». Ми поговорили з Тетяною Морозовою про те, як працює поліграф насправді, звідки беруться «чорні» поліграфологи і що з цим робити.
Поліграф і детектор брехні: міфи, які заважають довірі
— Пані Тетяно, у масовій свідомості пройти поліграф означає раз і назавжди довести свою невинуватість. Чому це спрощення небезпечне?
— Справді, коли говорять «детектор брехні», уявляють собі щось на кшталт чарівної машини, яка світиться червоним, якщо людина бреше. Насправді поліграф — це лише прилад, який фіксує фізіологічні реакції організму на психологічно значущі стимули. Він не читає думки і не видає автоматичний вердикт «винен – невинний».
У багатьох силових структурах поліграф став ключовим етапом перевірок, елементом публічного доведення доброчесності. І тут небезпечно будь-яке сприйняття його як абсолютного, безпомилкового інструменту. Якщо ми робимо з поліграфа ідола, то будь-яка фальсифікація чи помилка працює проти всієї професії.
— Тоді як коректно говорити про можливості детектора брехні?
— Я би не ототожнювала поліграф і детектор брехні. Поліграф — це багатоканальний прилад, який реєструє дихання, серцево-судинну активність, електрошкірну активність, мікрорухи. Детектор брехні — це скоріше образ із популярної культури.
Коректно говорити так: ми використовуємо комп’ютерний поліграф у поєднанні з валідованою методикою опитування та професійною інтерпретацією поліграфолога. Уже на цьому рівні зрозуміло, що результат — це не «сигнал» машини, а висновок експерта, який працює в певних наукових і процедурних рамках.
«Чорний» ринок поліграфа: чому з’являються фальсифікації
— Останні скандали показали, що йдеться не тільки про помилки, а й про свідомі фальсифікації. Чому в поліграфології взагалі з’явився «чорний» ринок?
— Кожна професія має свій відсоток людей, які починають використовувати знання в суто меркантильних цілях, ігноруючи професійну етику. У нашій сфері обертаються великі гроші. Тисячі доларів у твердій валюті — це звична ставка на «чорному» ринку за свідомо підроблений, вигідний для замовника висновок.
Життя дає безліч ситуацій, коли комусь потрібно будь-якою ціною «узаконити» брехню: політичні історії, корупційні справи, навіть історії з подружньою невірністю. За нечесний висновок готові платити в рази більше, ніж за чесний. І тут починається зона спокуси для тих, хто бачить у поліграфі не інструмент встановлення істини, а бізнес на потрібних результатах.
— Тобто йдеться не тільки про випадкові зловживання, а про системний ринок?
— Так, ми говоримо саме про «чорний» ринок поліграфологічних послуг. Це не одна людина, яка «якось не так» провела дослідження. Це ціла ніша, зорієнтована на чіткий запит: «зробіть так, як потрібно замовнику». І поки професійна спільнота не реагує, поки суспільство закриває очі, така ніша розростається й підриває довіру до поліграфа загалом.
Як спотворюють роботу детектора брехні
— Люди часто уявляють фальсифікацію так: поліграфолог «підкручує датчики», і прилад починає показувати те, що вигідно. Це працює?
— Це радше міф з фільмів. Сучасні поліграфи, починаючи з шестиканальних і вище, дають достатньо чіткі фізіологічні показники. Ми бачимо артефакти, бачимо навмисні рухи, можемо зафіксувати ознаки інтоксикації, коли людина прийняла алкоголь, наркотики чи певні препарати. Якщо стан обстежуваного суперечить вимогам об’єктивного дослідження, професіонал має відмовитися від тесту або перенести його.
Фальсифікація починається там, де поліграфолог усе це бачить, але свідомо ігнорує. Перший рівень — провести дослідження в умовах, коли воно не має жодної експертної цінності, але потім видати офіційний висновок.
— А які ще схеми зустрічаються на практиці?
— Друга поширена історія — імітація дослідження. Людину підключають до давачів, роблять «красиве» фото для звіту, а повноцінного тестування фактично немає. Потім пишеться висновок, який не спирається на реальні поліграми.
Третій рівень — свідоме порушення методики. Методика — це не тільки формулювання і порядок запитань, а й час фіксації реакцій. Коли замість мінімальних п’ятнадцяти секунд реакції фіксують по п’ять-вісім секунд, це вже не дослідження, а «кулеметна черга». Так можна протестувати більше людей за день, але ціну за це платить достовірність.
І нарешті, четверта схема — «авторські унікальні методики», про які ніхто не чув, які не описані в літературі і не можуть бути перевірені іншими спеціалістами. Вигадати методику для поліграфа і застосовувати її «в тіні», без публікації й професійного обговорення, — це прямий шлях до маніпуляцій.
Поліграф, стандарти і відповідальність
— Хто має викривати на брехні тих, хто сам працює з брехнею? Які механізми контролю взагалі можливі?
— На моє переконання, ключову роль мають відігравати професійні громадські організації поліграфологів. Саме вони мають наполягати на дотриманні методик, фіксувати порушення, вводити професійні стандарти й захищати клієнтів від відвертого шарлатанства.
Ми вже маємо важливий крок — національний стандарт щодо використання комп’ютерного поліграфа при проведенні судових психологічних експертиз, де прописані в тому числі вікові обмеження. Наприклад, після історії з політичним використанням поліграфа щодо дітей у справі «Артеку» було життєво необхідно чітко зафіксувати, що такого робити не можна.
Сподіватися лише на «мораль» окремих спеціалістів — наївно. Стандарт, на який можна послатися, завжди дієвіший: коли ми говоримо про відхилення, ми говоримо не про «мені не подобається», а про конкретний пункт нормативного документа.
— А що відбувається в інших країнах? Чи є там дієвіші запобіжники?
— У США, наприклад, Американська асоціація поліграфологів відіграє дуже помітну роль у контролі за роботою спеціалістів. У Японії ключовим запобіжником є стандарти професійної діяльності: їх порушення вважається абсолютно неприпустимим. Загалом там, де сильна професійна спільнота і зрозумілі правила, поле для «чорних» поліграфологів набагато вужче.
Що може зробити сам замовник поліграфного дослідження
— Якщо людина або організація потребує детектора брехні, як їм не потрапити в пастку фальсифікаторів?
— Перше, на що варто подивитися, — це кваліфікація поліграфолога. Має бути фахова освіта, серйозна підготовка саме в поліграфології, реальний досвід, зрозуміла професійна біографія. Людина, яка працює на ринку багато років, не ховає сліди своєї діяльності. У неї є участь у конференціях, членство в асоціаціях, публікації, курси, випускники.
Друге — прозорість процедури. Професіонал чітко пояснює, як саме відбувається дослідження, скільки часу воно триває, які етапи включає. Конфіденційність при цьому гарантується, але базові речі не можуть бути «таємницею фірми».
Третє — договір. Якщо там чорним по білому написано, що поліграми і відеозапис можуть бути знищені вже за добу після дослідження, це сигнал небезпеки. Людина, яка працює чесно, не боїться можливого аудиту. Вона не заперечує проти того, аби в разі сумнівів інший фахівець подивився поліграми.
— А якщо людина вже підозрює, що стала жертвою «чорних» поліграфологів?
— Не варто пасувати. Потрібно вимагати офіційний висновок, поліграми, відеозапис процедури і передати все це на незалежний перегляд. У багатьох випадках за одними й тими самими матеріалами різниця між чесною і фальсифікованою експертизою стає очевидною.
Розголос у професійному середовищі та в медіа — це теж інструмент. Репутація для поліграфолога — на вагу золота. Коли доведені випадки фальсифікацій стають публічними, це б’є по замовленнях набагато сильніше, ніж будь-які формальні покарання.
Поліграф як інструмент довіри, а не маніпуляції
— З огляду на всі ці проблеми, як ви бачите майбутнє поліграфа в Україні?
— Поліграф переживає непростий період, але це не означає, що ми маємо від нього відмовитися. Навпаки, в умовах війни, гібридних загроз і високого рівня недовіри це один із небагатьох інструментів, який дає нам шанс швидко відділити правду від маніпуляцій.
Майбутнє залежить від трьох речей. По-перше, від сили професійних спільнот, які готові захищати стандарти. По-друге, від нормативної бази — таких документів, як національні стандарти щодо використання комп’ютерного поліграфа. І по-третє, від небайдужості суспільства: готовності ставити запитання, вимагати прозорості й не миритися з фальсифікаціями.
— І від роботи таких центрів, як ваш?
— Звичайно. У Центрі експертних поліграфних досліджень ми поєднуємо практику складних кейсів, наукову роботу, участь у розробці стандартів і підготовку нових поліграфологів. Для нас поліграф — це не спосіб «підлаштувати» реальність під чиїсь інтереси, а інструмент, який працює тільки там, де є повага до людини, до її гідності й до професійної честі. І ми дуже хочемо, щоб у суспільства було більше довіри саме до такого використання детектора брехні.